Є два різні шляхи економічного розвитку. Перший — розвивати власну промисловість, давати продукцію з високим ступенем переробки, стимулювати експорт, захищати внутрішній ринок.

Другий шлях — прагнути отримати кредит МВФ, вважати дерегуляцію ціллю економічного розвитку чи самоціллю, сліпо дослухатися до порад, що дають нам міжнародні партнери.

Перший шлях пройшли всі успішні країни і саме він привів їх до заможності. А другий шлях — до бідності, до постійної залежності, — від зовнішніх запозичень до трудової міграції.

Звичайно, я прихильник першого шляху. Щоб його подолати, потрібно застосувати зрозумілий набір інструментів, які випробувані всіма успішними країнами, зокрема нашими сусідами.

Тому нам варто використати досвід і підходи, які зробили їх успішними. А не дослухатись до порад, які часто є протилежними тому, що інші країни робили самі для досягнення успіху.

Що це за інструменти? Локалізація, експортно-кредитне агентство, державні замовлення, інфраструктура для просування експорту, різні державні цільові програми і, звичайно, індустріальні парки.

Індустріальний парк — це, як офісний центр, тільки для промислового виробництва. Якщо ви промисловець і хочете організувати власне виробництво, ви отримуєте ділянку, до якої підведені всі інженерні мережі. Є готова інфраструктура, може, навіть готові виробничі приміщення — достатньо мати бізнес-ідею, завезти обладнання, і можна працювати.

Усі успішні країни цей інструмент широко використовують. В Угорщині 210 індустріальних парків генерують 30% ВВП країни. Туреччина створила 400 дуже успішних парків, і не є секретом, що вся турецька промисловість фактично починала зростання з них. В Південній Кореї в індустріальних парках забезпечують половину зайнятості всієї Південної Кореї.

А що у нас?

У нас в реєстрі 49 індустріальних парків, з них реально працює тільки сім. Тому їхній вплив на економіку близький до нуля.

Причина дуже проста — відсутність стимулів. Для порівняння — у Польщі компенсується від 15% до 50% інвестицій через податкові знижки. Парки звільняються від податку на землю, у них зменшена ставка оренди, відсутній ПДВ та ввізне мито на обладнання та сировину.

В Туреччині немає ПДВ при купівлі землі, скасований податок на нерухомість строком на п’ять років, податок на прибуток, половина внеску роботодавця на соціальне страхування сплачується урядом.

В Угорщині парки отримують до 80% податкової знижки на п’ять років, 50% знижку на сплату соціальних внесків і 1300 євро субсидії на створення одного робочого місця.

Саме з цими країнами нам потрібно конкурувати. Тому, коли ми дискутуємо, що нам як країні потрібно, не треба дивитись на Україну як на «річ у собі» — ми маємо дивитись, що навколо нас. Ми маємо наблизити наші умови до іноземних, щоб хоч якось конкурувати з іншими країнами за інвесторів.

Відповідно наше завдання полягає у створенні набору стимулів – фінансових, фіскальних і інституційних, завдяки яким умови в українських індустріальних парках будуть конкурентними і привабливими для відкриття нових виробництв.

Є статистика, що гектар повністю працюючого індустріального парку створює п’ятдесят робочих місць.

Один долар державних інвестицій в інфраструктуру індустріального парку дозволяє залучати 5-6 доларів приватних інвестицій. Ось яку віддачу отримає Україна від надання стимулів індустріальним паркам.

Є прості та ефективні речі, вигадані до нас, випробувані нашими сусідами. Тож і нам час якомога швидше скористатися цим інструментом.

Дмитро Кисилевський, заступник голови комітету ВР з питань економічного розвитку