Відоме на весь світ британське видання «The Guardian» опублікувало статтю ("Why Ukraine needs Russia more than ever"), що викликала неоднозначне ставлення в українському суспільстві. Автор статті Ніколай Петро, професор політології в Род-айлендської університеті (США) пише про причини української економічної кризи та про перспективи виживання України.
У січні Президент України Петро Порошенко привітав свою країну з тим, що вона пережила першу зиму, не купуючи газ у Росії. Замість цього вона купувала європейський газ, який, як гордо підкреслив Порошенко, коштує на 30% дорожче. Ця заява свідчить про головну проблему української економіки. Найнебезпечніше для неї не корупція, яка, звичайно, залишається серйозним фактором, але з якою навряд і вийде щось зробити найближчим часом, а ідеологічне рішення повністю розірвати зв'язки з Росією, історично великим торговим партнером України і її головним інвестором.
Менше ніж за рік стандарти життя в Україні впали вдвічі, валюта знецінилась на 350%, інфляція злетіла до 43%. При цьому навіть на тлі цього економічного колапсу уряд продовжує економічний курс, який можна назвати не інакше як самогубством.
Через розірвані в 2014 році контракти з Росією оборонна та авіаційна промисловість України втратила 80% доходу. Авіаційний завод «Антонов», який колись був гордістю Києва, збанкрутував, а виробник ракетних двигунів «Южмаш» працює всього один день на тиждень.
Розірвавши банківські зв'язки з Москвою, Київ позбавляє себе як інвестицій, так і необхідних для української економіки грошей, які посилають додому «заробітчани» - трудові мігранти. У Росії працюють до семи мільйонів українців. У 2014 році вони переслали на батьківщину 9 мільярдів доларів, що втричі перевищує обсяг прямих іноземних інвестицій, отриманих Україною в минулому році.
Проблему посилила безвідповідальна політика у сфері запозичення. Уряд зумів списати в минулому жовтні 20% свого боргу за євробондами, що дозволило йому вести переговори про наступний транш по кредиту МВФ. Цей транш очікувався в грудні, але досі його так і не було отримано.
При цьому на драконівські умови, на яких Україна отримала цю дрібну поблажку, часто не звертають уваги. Україна буде виплачувати цей борг до 2041 року. Майбутнім поколінням доведеться віддавати західним кредиторам до половини росту ВВП, якщо він коли-небудь досягне 4% в рік.
В основі ірраціональної економічної поведінки уряду лежить цілком зрозуміле бажання дошкулити Володимиру Путіну. На жаль, розплачується за це пересічний громадянин України.
Порошенко, безсумнівно, підтримує цей підхід. У своїй першій промові в 2016 році він оголосив про нові пріоритети для української економіки. Уряд має намір припинити субсидувати виробництво і промисловість і хоче замість цього заохочувати інвестиції в інформаційні технології та сільське господарство.
При цьому важко сказати, де Україна збирається продавати свою продукцію, адже підписавши угоду про вільну торгівлю з ЄС, вона втратила переважний доступ до свого найбільшого ринку - Росії.
Зараз європейська сертифікація дозволяє тільки 72 українським компаніям експортувати товари в Євросоюз. 39 з цих компаній займаються виробництвом меду. Це, звичайно, звучить дуже солодко, але Україна вже встигла вичерпати свою річну квоту на експорт меду за перші шість тижнів 2016 року.
Також не зовсім зрозуміло, як саме Порошенко збирається робити українське сільське господарство конкурентоспроможним на глобальному ринку, якщо врахувати, що, як стверджує його власний міністр аграрної політики, чотири п'ятих українських сільськогосподарських компаній - банкрути. Незрозуміло, і хто буде платити за сільгосптехніку, 80% якої імпортується.
Все це продовжує підривати популярність уряду. Зараз 70% українців вважають, що країна рухається в неправильному напрямку. Прем'єр-міністру не довіряють 85%. Популярність Порошенко впала нижче, ніж у його попередника Віктора Януковича напередодні його "усунення" Майданом.
Однак, хоча «стабільною» Україну назвали менше 2% респондентів, нового повстання, мабуть, не слід очікувати. Поки режиму вдається підбирати пояснення, якіуспішно відволікають увагу від його ролі в українському економічному спаді. По-перше, він посилається на анексію Криму Росією і на повстання в східній частині країни, називаючи їх причинами падіння ВВП. Тим часом, хоча вони, дійсно, завдали Україні серйозного економічного збитку, дії уряду цьому сильно посприяли. Зокрема влада, стверджуючи, що російськомовні східні області - частина України, одночасно розірвали економічні зв'язки з ними, щоб покарати їх населення за проросійську орієнтацію.
Ще один улюблений для нинішнього уряду аргумент полягає в тому, що Україна не має вибору: вона змушена відповідати на російську агресію власними санкціями. Найпрекрасніше в цьому аргументі, що він, не маючи економічного сенсу, володіє величезним політичним змістом для можновладців.
Знищення української промислової бази, сконцентрованої в основному на сході країни, зміщує економічний і політичний баланс на користь західних регіонів і повністю відтісняє політичну опозицію. Вигоди такого розкладу зрозумілі. Підтримуючи обстановку постійної кризи, уряд переконує виборців, що він повинен залишатися при владі, щоб країна не звернула з поточного курсу. Неясно одне: чи встигне ця стратегія принести плоди до того, як економіку України настигне колапс.
Заходу не слід підтримувати таку політику. При будь-яких політичних симпатіях, західні уряди не мають права схвалювати усвідомлене розорення населення заради політичної вигоди. Ризик перетворення України в недієздатну державу, з якої в Європу можуть хлинути мільйони людей - що ще більше посилить існуючу міграційну кризу - занадто великий.
Кращий спосіб уникнути такого результату - усвідомити, що економічне виживання України залежить не від західних програм з порятунку її економіки, а від повернення російських інвестицій. Західним лідерам слід виступити за торжество економічної раціональності над економічним націоналізмом і зробити це умовою для надання допомоги країні.
Поки цього не відбудеться, навряд чи хтось - включаючи самих українців - буде вагомо вкладати кошти в майбутнє України.
Ніколай Петро
професор політології в Род-айлендської університеті (США),спеціаліст з проблем України, Росії та східної Європи.
Джерело @ The Guardian
